Чому український глядач бачить одні й ті самі обличчя в кожному другому серіалі чи фільмі? Відповідь на це запитання дала Алла Самойленко — одна з найвпливовіших кастинг-директорок країни, яка працювала над проєктами “Довбуш”, “Люксембург, Люксембург” та багатьма іншими хітами. В ексклюзивному інтерв’ю вона проаналізувала нинішній стан індустрії крізь призму популярності Тараса Цимбалюка.
За словами експертки, засилля знайомих акторів на екранах продиктоване не лише їхніми талантами, а специфічною економікою українського медіаринку. У цій системі продюсери панічно бояться ризикувати з новими іменами. Самойленко наголошує, що популярність того ж Цимбалюка має радше медійну природу, аніж суто кінематографічну, адже вона базується на активності у соцмережах та участі в телешоу, а не на списку фундаментальних кіноролей.
Причина криється у застарілій моделі виробництва, де прибуток генерується під час знімального процесу, а не від успіху стрічки у прокаті. “Поки тривають зйомки – працює група, отримують гонорари актори, режисери, продюсери”, — пояснює кастинг-директорка. Для такої схеми не важливо, чи знайде фільм свого глядача згодом. Головне — ефективно освоїти бюджет під час виробництва, що робить кінцевий успіх проєкту другорядним фактором для системи.
Така логіка змушує виробників використовувати перевірені алгоритми, що залишилися ще з часів орієнтації на російський ринок. Продюсерам потрібні актори-“стахановці”, здатні витримувати шалений темп, швидко “закривати” сцени та працювати без репетицій. Саме тому на манежі постійно перебуває вузьке коло з приблизно 200 артистів, які гарантують стабільність результату без зайвих творчих пошуків. Це створює ефект замкненого кола та певну одноманітність продукту.
Аналізуючи статус Тараса Цимбалюка, Самойленко підкреслює відсутність під ним “фундаменту” у вигляді сильної фільмографії. Вона порівнює ситуацію із західним досвідом: там зірковість народжується після гучних прем’єр та великих ролей, і вже потім конвертується у мільйони підписників. В українських реаліях спостерігається зворотний процес: медійна присутність та подекуди епатажна активність у мережі стають замінниками реальних професійних здобутків у великому кіно.
Зрештою, обережність виробників та небажання режисерів працювати над деталями персонажів призводять до того, що масмаркет-продукт штампується за принципами конвеєра. Відсутність часу на розробку характерів героїв змушує кастинг-директорів обирати тих, хто зіграє “як потрібно” з першого дубля. Такий підхід відсікає величезну кількість талановитих акторів, які залишаються поза межами цих 200 “щасливчиків”, що постійно кочують із проєкту в проєкт.
Крім того, Алла Самойленко раніше піднімала проблему низької уваги кінотеатрів до вітчизняного продукту. Незручні години сеансів та слабкі продажі квитків лише підсилюють консерватизм продюсерів, які не бачать сенсу в експериментах. Ознайомитися з повним текстом розмови про виклики українського кінематографа можна на сторінках видання OBOZ.UA.
