Геофізики з Університету Кобе б’ють на сполох: під товщею океанських вод зафіксовано небезпечне ворушіння стародавнього супервулкана. Об’єкт, що колись спричинив найпотужнішу природну катастрофу поточної геологічної епохи, знову заповнює свої резервуари розпеченою речовиною, що ставить перед наукою нові тривожні питання.
Причини тривоги міжнародної наукової спільноти
Природа супервулканів настільки масштабна, що їхня руйнівна міць важко піддається уяві. Якби об’єм магми такої системи помістити у басейн площею кілька квадратних кілометрів, його глибина сягнула б 12 кілометрів. Після виверження на місці гори залишається лише гігантська западина — кальдера. Саме таку структуру має підводна кальдера Кікай поблизу Японії, чия остання активність 7 300 років тому стала наймасштабнішою в голоцені, повідомляє Phys.org.
Хоча повторні вибухи таких систем є доведеним фактом, механізм їхньої підготовки залишався невідомим, що робило прогнозування неможливим. Геофізик Сеама Нобуказу разом із командою JAMSTEC вирішив змінити цю ситуацію. Океанічне розташування Кікай дозволило дослідникам провести тотальне сканування площі за допомогою масивів пневматичних гармат та донних сейсмометрів.
Результати дослідження, опубліковані 27 березня у виданні Communications Earth & Environment, підтвердили найгірші побоювання. Під місцем прадавнього вибуху виявлено колосальний резервуар, наповнений магмою. Детальний аналіз показав, що цей басейн за формою та об’ємом ідентичний тому, що живив вулкан тисячоліття тому. Проте головне відкриття полягало в іншому: надра заповнені не залишками старого розплаву, а свіжою речовиною.
Початок нового циклу накопичення енергії
Вчені встановили, що протягом останніх 3 900 років у центрі западини формувався новий лавовий купол. Хімічна експертиза підтвердила: склад нової лави кардинально відрізняється від матеріалів виверження 7 300-річної давнини. Це доводить факт нещодавньої ін’єкції нової магми в систему, що дозволило створити універсальну модель відновлення гігантських кальдер.
Ця модель «перезарядки» узгоджується з процесами, які зараз спостерігаються в інших небезпечних точках планети. Аналогічні механізми накопичення енергії фіксують під американським Єллоустоуном та індонезійським велетнем Тоба.
Значення відкриття для глобальної безпеки
Сеама Нобуказу наголошує, що вивчення циклів постачання магми є питанням виживання людства. Головна мета геофізиків — виділити ключові індикатори, які вказуватимуть на наближення мегавиверження. Розуміння процесів у земній корі під Кікай допоможе краще підготуватися до майбутніх викликів з боку прихованих під водою вулканічних систем.
Фундаментальні відмінності між вулканом та супервулканом
Різниця між цими об’єктами полягає не лише в розмірах, а й у механіці впливу на планету. Супервулкан — це складна регіональна система, здатна спровокувати глобальні наслідки.
- Звичайні вулкани — це звичні нам конічні гори з виходом лави через жерло.
- Супервулкани не мають вершини; вони виглядають як величезні кальдери, що утворилися через обвал «даху» магматичної камери після вибуху.
Активність таких гігантів, як Таупо чи Камп Флегрей, проявляється через гейзери та землетруси, а їхні виверження можуть тривати десятиліттями. Товщина попелу та потоків при цьому вимірюється сотнями метрів на тисячі кілометрів навколо.
Якщо звичайне виверження загрожує лише регіону, то супервулкан змінює клімат усієї Землі. Попіл у стратосфері блокує сонячне світло, спричиняючи «вулканічну зиму». Саме це сталося після виверження Тоби 74 тисячі років тому, коли температура планети впала на 5 – 10 градусів, що призвело до масового вимирання.
Такі події відбуваються вкрай рідко — лише 12 разів за останні 17 мільйонів років. Частота подібних катастроф (раз на 50 тисяч років) робить їх менш імовірними, ніж падіння великих астероїдів, проте наслідки є значно руйнівнішими.
На Землі нараховується близько 20 супервулканів, тоді як звичайних активних наземних об’єктів — щонайменше 1500. Щороку активність проявляють від 50 до 70 з них, а в стані виверження одночасно перебувають близько двох десятків точок.
Проте справжня кількість вулканічних структур на дні океанів може перевищувати мільйон. Хоча більшість із них невеликі, саме підводна активність забезпечує 75% усього річного об’єму магми, що виходить на поверхню планети.
